Заняття-гра з народознавства з дiтьми середньої групи «У бабусиному дворі, любо гратись дітворі»
Інтегроване заняття для дітей старшого віку «Всіх Японія чарує, гілку сакури дарує»
З пріоритетом образотворчої діяльності (використання традиційних та нетрадиційних методів малювання)
«Захоплюючий квест з фіксиками»
експериментально-дослідницька діяльність у природі дітей старшого віку
КЗ “ДНЗ№ 35 ВМР” «Hello, English»
Пальчикова гімнастика.
Виховання культури мови та поваги до державної мови у дітей.
Говорячи про громадянське, патріотичне виховання, не можна, звичайно, обминути і мовне питання. Повага до рідної мови має формуватися у дитини змалечку. І в їх дошкільних закладах, де мові надають належне значення, вихованці за роки перебування досягають прекрасних результатів.
Дуже важливо, щоб тут не було нічого примусового. Щоб дитина вільно почувалася в садку, щоб їй завжди було там цікаво.
Якою має бути мова, щоб викликати позитивні почуття, впливати на емоційну сферу дитини? Насамперед, теплою. Через мову вихователь передає своє ставлення, спонукає до спілкування, емоційного відгуку на свої дії. Лагідне звертання, теплі й добрі слова, звернені не лише до дитини, а й до дорослих у присутності малюка сприятимуть позитивному сприйняттю думки, яку хоче передати мовець. Тепло мови вивільняє тепло серця. І цим теплом зігрівається спілкування. Зміст спілкування, спрямований на моральний розвиток дитини, визначається дорослими і можливості його безмежні (Г. Бєлєнька).
У XIX ст. глибоке психолого-педагогічне обґрунтування ролі рідної мови в емоційному та інтелектуальному розвитку новонародженої дитини дав у ряді творів видатний педагог К. Ушинський, мати якого була українкою. Він писав: “Засвоюючи рідну мову легко й без великих зусиль, кожне нове покоління засвоює в той же час плоди думок і почуттів тисяч поколінь, що передували йому й давно вже зотліли в рідній землі або жили, можливо, не на берегах Рейну і Дніпра, а десь біля підніжжя Гімалаїв. Усе, що бачили, все, чого зазнали, все, що пережили та передумали ці незліченні покоління предків, передається легко й без великих зусиль дитині, тільки-но вона розплющує очі на світ Божий, і дитина, вивчившись рідної мови, вступає вже в життя з безмежними силами. Не тільки умовних звуків вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя й силу з рідних грудей рідного слова”, – вважав славнозвісний педагог. Ушинський започаткував художній стиль викладу глибокого психолого-педагогічного обґрунтування проблем рідної мови.
Особливої ваги він надав ролі рідної мови у вихованні духовності: “Вважаючи мову органічним витвором народної думки й почуття, в якому виявляються результати духовного життя народу, ми, звичайно, зрозуміємо, чому в мові кожного народу відбивається особливий характер, чому мова є найкращою характеристикою народу. Факт спадковості національних характерів, що проявляється в мові, не підлягає сумніву”.
Вчений описує процес формування духовності дитини під впливом слова рідної мови: “З такої, що не викликає сумніву, характерності мов чи не маємо ми права зробити висновок, що зовсім не байдуже для духовного розвитку дитини, якою мовою вона розмовляє в дитинстві? Якщо ми визнаємо, що на душу дитини та на напрям її розвитку можуть впливати навколишня природа, люди, що її оточують, і навіть картина, що висить на стіні в її дитячій кімнаті, навіть іграшки, що ними вона грається, то невже ми можемо не визнати впливу такого перейнятого своєрідним характером явища, як мова того чи іншого народу, цей перший тлумач і природи, і життя, і ставлення до людей, ця тонка, що обіймає душу, атмосфера, крізь яку дитина все бачить, розуміє й відчуває?
Дитина, розвиток якої не був спотворений силою, здебільшого в п’ять чи шість років розмовляє вже жваво й правильно своєю рідною мовою. Мова, створена народом, розвиває в душі дитини здібність, яка створює в людині слово і яка відрізняє людину від тварини: розвиває дух”.
Ушинський вважав шкідливим для розвитку духовності дитини надання пріоритету освоєнню чужої мови першою заради того, щоб вона мала кращу вимову і розмовляла цією мовою без акценту. Вивчаючи чужу мову першою, діти набувають прекрасної вимови. Це незаперечна істина. „Тож ті, – резюмує автор, – для кого правильний розумовий розвиток, повнота духовного життя, розвиток думки, почуття поезії в душі, національність людини, її здатність бути корисною Батьківщині, моральність і навіть релігія дітей ніщо в порівнянні з доброю паризькою вимовою, — марно витрачають зусилля на читання нашої статті.”
У другій половині XX ст. найбільш глибоку психолого-педагогічну оцінку ролі рідної мови у духовному вихованні дітей дав Василь Сухомлинський. “Кожне слово рідної мови має своє обличчя, як у квітки, у нього свій неповторний аромат і відтінок барви, – а цих відтінків кожна барва має тисячі. Рідне слово — то невичерпне, животворне і невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, про свою родину, про своє село і місто, про весь свій край”,— писав видатний педагог.
Сухомлинський гідно продовжив започаткований Ушинським художній стиль високопрофесійного викладу психолого-педагогічного обґрунтування ролі рідної мови в інтелектуальному та духовному розвитку дітей, знайшов для цього нові переконливі слова: “Віками український народ творив це багатство, відкладаючи в скарбницю рідної мови найкоштовніші перлини думки, почуття, фантазії. У кожному слові рідної мови — не тільки звукове позначення явища, події, речі, а й найтонші відтінки почуттів і переживань.
Тільки той може осягнути своїм розумом і серцем красу, велич і могутність Батьківщини, хто збагнув відтінки й пахощі рідного слова, хто дорожить ним, як честю рідної матері, як колискою, як добрим ім’ям своєї родини. Людина, яка не любить мови і рідної матері, якій нічого не промовляє рідне слово – це людина без роду й племені”.
Мова вихователя має бути гарною, милозвучною. Через красу, а не примус, слід долучати малюків до мовного багатства народу. А для цього педагоги та батьки мають збагачувати власну мову, читати твори української літератури і розмовляти з дітьми добірною літературною мовою. Мова дорослих має бути інколи і високою, урочистою. Чому так рідко звучать у нашому буденному спілкуванні з дітьми такі слова як Батьківщина, Вітчизна, Совість, Гідність, Обов’язок, Свобода? Адже діти мають розуміти їхнє значення і керуватися ними у своєму житті.
І все, що ми хочемо сформувати в дітей, насамперед треба розвинути у собі, особистий приклад дорослого – основне джерело, звідки дитина бере зерна істини.
Діти шукають опору в гідному зразку, який може бути і дуже близьким, і віддаленим, залежно від рівня розвитку їхньої моральної свідомості, але завжди таким, що привертає увагу. Втілення в цьому зразку морального ідеалу полегшує і поглиблює залучення дітей до цінностей суспільства.
В українському садочку дитина має занурюватися в українське середовище. Мовний режим повинен бути обов’язковим для всіх працівників садочка. І не останню роль має відігравати різна цікава національна атрибутика, адже в російськомовних родинах цього немає, тож у садку має бути обов’язково.
Оскільки головним видом діяльності малечі є гра, через яку вона найбільш успішно пізнає світ, набуває знань, вчиться жити серед людей, засвоює правила співжиття, треба обов’язково насичувати ігри дітей змістом, який сприяв би їхньому моральному, громадянському зростанню.
Навіть таке серйозне завдання, як виховання пошани до державних символів, можна розв’язувати, за допомогою гри. Усім відомо, як подобаються дітям різноманітні ритуали. Таким урочистим і радісним дійством можуть стати підйом та опускання Державного Прапора на початку та в кінці дня, урочисте слухання Державного Гімну, облаштування куточка, де поряд з Прапором і Гербом вміщені текст Гімну і карта України. До цієї роботи можна залучити й батьків.
Робота з державною атрибутикою не буде ефективною, якщо вестиметься формально і не лягатиме на підготовлений ґрунт поваги й любові до Батьківщини, високих моральних якостей, сформованих у дитини.
Сучасні підходи до громадянського виховання в дошкільному навчальному закладі.
Суспільна активність, громадянська позиція формуються змалечку, і не слід нам боятися заідеологізованості, як не бояться цього в багатьох розвинутих країнах, прищеплюючи дітям упевненість у тому, що вони живуть у найкращій країні світу, навчаючи їх шанувати закони своєї держави.
Утвердження суверенної, правової держави, інтегрування України до світового співтовариства актуалізує необхідність переосмислити зміст виховання юного покоління. Оскільки дошкільне дитинство є періодом первинного фактичного становлення особистості, сьогодні як ніколи, важливо приділити особливу увагу вихованню в дітей моральної культури взагалі та основ громадянськості, зокрема. Міць держави, її добробут і прогресивний розвиток значною мірою залежать від того, чи прищеплено людині з перших років її життя такі риси, як самостійність, дисциплінованість, уміння орієнтуватися у своїх правах та обов’язках, миролюбність, здатність відповідати за свої вчинки та їхні наслідки, небайдуже ставлення до того, що відбувається навколо. На це орієнтує Базовий Компонент дошкільної освіти в Україні.
Значення проблеми громадянського виховання в нашому суспільстві актуалізується у зв’язку з потребою здійснювати державотворення в Україні на засадах демократії та гуманізму.
У нинішній, досить складний кризовий час, коли багато людей зневірені, проблема виживання відсуває подекуди на другий план “високі” почуття, але ми, педагоги, не маємо права на зневіру. Треба навіть найменшим пояснювати: ми- українці – гарний, роботящий, талановитий, щедрий народ. У нас гарна природа, родючі землі, маємо вільну, незалежну державу. Щоправда, вона молода, то ж не все ще виходить так, як хотілося б. Але нам є чим пишатися і за що любити Батьківщину.
У найзагальнішому виразі громадянське виховання спрямоване на надання кожній людині можливості почуватися соціально, політично, юридично і морально захищеною та дієздатною, а водночас – соціально відповідальною у своїй країні. Така постановка проблеми дещо відрізняється від звичного для нас за минулих часів уявлення про необхідність для кожного суспільства “вирощувати” корисних для нього членів, готових до життя у цьому суспільстві та захисту його інтересів.
Сьогодні очевидною є необхідність вироблення ґрунтовних засад забезпечення прав дитини, визначення змісту, форм і методів формування її як громадянина України, гармонійно розвиненої, рівноправної, національно свідомої особистості. Звернемося до тлумачення Соціологічним словником (К., 2002) ключових понять. “Громадянин – особа, яка належить до постійного населення якої-небудь держави і має відповідні права і обов’язки”.
Відтак, громадянське виховання – це виховання, спрямоване на формування особистості, яка відповідально ставиться до власних громадянських обов’язків, глибоко усвідомлює, що від її дій залежить як власне життя, так і доля близьких людей, народу й держави в цілому.
Громадянське виховання можливе лише у демократичному суспільстві. Всі тоталітарні суспільства передбачають обов’язкове схиляння людини до “вірності ідеалам” певної політичної сили, ідеологічним постулатам, а відтак – маніпулювання свідомістю людини, починаючи з дитинства, за допомогою відповідного цим цілям виховання.
Лише відкрите суспільство, засноване на рівності всіх громадян перед законом, таке, яке дає людині гарантії реалізації всіх її прав і свобод, може ставити питання про виховання громадянськості.
Необхідно формувати любов у дітей дошкільного віку до своєї країни, як до матері, як до батька. Ми не говоримо малюкові погано про його батька. Навпаки, хвалимо його попри недоліки. І це не є подвійним стандартом. Просто даємо дитині можливість підрости і з нашою допомогою стати мудрішою, щоб могла сама розібратися, чи справді все так погано в нашому домі, чи, може, є щось і гарне. Тут доречно пригадати слова Великого Кобзаря, який учив нас: “І чужого научайтесь й свого не цурайтесь”.
Виховання громадянськості набуває особливої ваги в усіх країнах світу. Наприклад, у Франції предмет “громадянське виховання викладається у школі, а в США поширені програми громадянського виховання дітей дошкільного віку. Зокрема, вони передбачають такі складові як знання про людське співтовариство від родинного оточення до людства; розуміння своїх обов’язків і прав; виховання поваги до державних символів; знання культури рідного народу та інших культур; виховання готовності до того, що все у світі поступово змінюється, та готовності до усвідомленого вибору. Те, що в Сполучених Штатах у дитячих садках уранці урочисто піднімають прапор, а ввечері опускають, багато про що говорить. Діти змалечку зростають із твердим переконанням, немає країни кращої за їхню. Вони щасливі, що родилися в США і є їх громадянами, хоча і там вистачає своїх проблем. Але те, до чого привчали з дитинства: моя школа найкраща, моя команда найкраща, країна найкраща, – дає свої плоди. Американці є справді патріотами і законослухняними громадянами.
Безперечно нам є чого повчитися в інших держав, але слід пам’ятати і свої славні традиції, зокрема побратимства, міцної дружби, любові до
Батьківщини, запорозького козацтва. “Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку, лети повинність ісправлять”, — проголошував Іван Котляревський у своїй “Енеїді”. І ці традиції не є ознакою тільки минулого, підтвердженням цьому були роки Великої Вітчизняної війни, масовий героїзм наших співвітчизників, серед як була величезна кількість українців. А Чорнобиль! Це вже трагедія нашого покоління.
Рятуючи інших, люди йшли на смертельний ризик для власного життя. Таких прикладів героїзму, самопожертви можна навести багато, ми знаємо їх, і їх обов’язково (!) повинні знати наші діти.
Прийнявши естафету від попередніх поколінь, ми маємо продовжити справу заради якої було покладено стільки прекрасних життів, адже нам є на що спертися. Костянтин Ушинський казав свого часу: “Не має одного виховання, яке можна застосувати для всіх. Тим більше, в кожної нації є своє”. І таким “своїм” є для нас, українців етнопедагогіка, як ефективний засіб формування громадянської свідомості, почуття гідності) тощо, бо розкриває багатющі виховні традиції українського народу.
За допомогою традицій, обрядів, пісень та інших суто своїх специфічних засобів етнопедагогіка формує особистісні риси, притаманні українському народові, нам – українцям, що, до речі, високо цінуються в усьому світі.
ЯК НАВЧИТИ ДИТИНУ ЧИТАТИ
(ЗА МЕТОДИКОЮ ГЛЕННА ДОМАНА)
Щоб дитина росла інтелектуальною, постійно збагачувала свої знання Вашій увазі пропонуються рекомендації, щодо навчання дітей читанню в ранньому віці.
ПОСЛІДОВНІСТЬ НАВЧАННЯ ЧИТАННЮ:
І ЕТАП. ЧИТАННЯ ОКРЕМИХ СЛІВ
ІІ ЕТАП. ЧИТАННЯ СЛОВОСПУЛУЧЕНЬ
ІІІ ЕТАП. ЧИТАННЯ ПРОСТИХ РЕЧЕНЬ
ІV ЕТАП. ЧИТАННЯ СКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ
V ЕТАП. ЧИТАННЯ КНИГ
І ЕТАП
ЧИТАННЯ ОКРЕМИХ СЛІВ
Читання іменників
До окремих слів, до словосполучень, до простих речень картка виготовляється довжиною 50 см, шириною 10 см
ПАМ’ЯТАЙТЕ
• Букви пишемо червоним кольором;
• Ширина букви – 5 см;
• Висота букви – 7 см;
• Товщина ніжки букви – 1,5 см
Читання прикметників
Щоб дитина краще запам’ятала прикметники, що позначають кольори, картка із зворотного боку фарбується у відповідний колір.
Читання дієслів
ПАМ’ЯТАЙТЕ
• Ніколи не давайте дитині сумувати;
• Слова потрібно показувати швидко;
• Щоденно дитині потрібно показувати п’ять нових слів.
ІІ ЕТАП
ЧИТАННЯ СЛОВОСПОЛУЧЕНЬ
ПАМ’ЯТАЙТЕ
Залежно від віку дитини читання словосполучень супроводжується картинками, якщо дитина затрудняється читати
ІІІ ЕТАП
ЧИТАННЯ ПРОСТИХ РЕЧЕНЬ
Після того як будуть опрацьовані словосполучення плавно переходимо до читання простих речень
ПАМ’ЯТАЙТЕ
• Картки потрібно зробити розміром 10х45 см;
• Висота букв зменшується до 5 см.
ІV ЕТАП
ЧИТАННЯ СКЛАДНИХ РЕЧЕНЬ
ПАМ’ЯТАЙТЕ
• Зменшуємо шрифт до 2,5 см;
• Через деякий час зменшуємо шрифт до 1 см.;
• дуже важливо дотримуватись правила: ніколи не можна зменшувати розмір шрифту і одночасно з тим збільшувати кількість слів.
V ЕТАП
ЧИТАННЯ КНИГ
ПРИ ВИБОРІ КНИГ ДОТРИМУЙТЕСЬ НАСТУПНИХ ПРАВИЛ:
· Словниковий запас повинен налічувати від 50 до 100 слів;
· В книзі не повинно бути більше одного речення на сторінку;
· Висота букв повинна бути не менше 1 см;
· Текст повинен попереджувати ілюстрації і повинен йти окремо від них.
ПАМ’ЯТАЙТЕ
• Виготовляйте або придбайте книгу цікаву для дитини;
• Перш ніж приступити до читання навчіть дитину читати нові слова, що будуть у книзі;
• Текст повинен бути чітким і розбірливим;
• Слідкуйте за тим, щоб дитина спочатку прочитала текст, а потім розглядала ілюстрацію.